26.08.16

Юліне слово


Промови і виступи Юлії Тимошенко краще слухати двічі. Вони завжди мають кілька шарів сприйняття, саме тому досі актуальні її виступи десятирічної, а то й більшої давнини.


Спершу вони сприймаються лише на емоційному рівні, а вже потім - на свіжу голову - можна вдуматись в сказане і виявити там додаткові сенси.

Іноді важлива навіть семантика сказаного. 25 років тому ми не просто обрали самостійність, ми повернули собі відібране. Повернули собі право на власне визначення долі, на власну політику, на власну історичну правду - і взагалі, на нашу самобутність. Немає ніякого "періоду юності", а "двадцятип'ятирічний досвід", про який говорив в своїй промові президент - це лише епізод в нашій довгій історії. А демократія та прагнення до свободи не були наслідком незалежності, навпаки, вони були її причиною. Бо якби не існувало козацької держави, а до того - Київської Русі, а до того - численних слов'янських держав із феодальною, але демократією, то не було в українцях навіть самої ідеї незалежності. Адже незалежність випливає із можливості людей керувати своєю країною, а не навпаки. І тоді обидва Майдани мисляться не як одиничний сплеск пасіонарності, а як елемент боротьби за реальну незалежність - за право українців самим визначати свій шлях.

І основною гарантією незалежності в такому випадку буде не армія і не міжнародні договори, а народна єдність, насамперед духовна. Бо жодна армія не встоїть, якщо її не підтримує народ. Жодна економіка не підніметься, якщо громадяни виключно зайняті своїм виживанням, і дедалі більше замикаються в своїх маленьких світах - робота, комуналка, квартира. Навіть протест приречений на поразку, якщо навколо нього не будуть гуртуватись люди. Уже майже забулось те, що Майдан був концентрованим прикладом такої єдності. Головними там були не оратори на сцені, і не численні "ніразунеполітики", які тепер розбіглись по мікропартійкам та "проектам", а люди, які вийшли з своїх маленьких світів задля того, щоб повернути собі країну назад. І всі українські організації - державні, громадські, релігійні - повинні працювати на цю єдність людей, а не поділ їх на "колони", чи там, вишукування прихованих чи явних "агентів впливу". В тому числі й церква, яка до того ж отримала унікальний шанс отримати те, чого прагнула ще від давних давен - стати єдиною національною церквою.

А ця єдність, в свою чергу, будується на правильній самоідентифікації людей. Треба уміти не просто сказати "я українець", а й говорити, "який українець"? Манюпас, який все життя ходить із схиленою головою і сумлінно виконує, що пан скаже? "Аполітична людина", яка пишається тим, що "не вибирає" (тобто, відмовляється від свого права керувати державою)? "Дешева робоча сила"? Чи все-таки представник зрілої політичної нації, яка уже дала світу не одного і не двох геніїв? Представник країни, де попри все досі існує висока реальна освіченість, а в науці є фантастичні подвижники, які теж - попри залишкове фінансування - таки спромогаються на відкриття? Громадянин країни, в якій була власна конституція та виборність влади, коли в більшості Европи правили королі та принци? Співвітчизник великого Корольова, який навіть сидячи в сталінській камері зміг запустити ракету в космос?

Однак і це не було основне, що прозвучало в промові Тимошенко. Вона чи не вперше в історії українського політикума поставила питання, хто повинен вважатись елітою в нашій країні. Протягом 25 років елітою за мовчазною згодою більшості народу вважалось чиновництво. Так це було прийнято в СРСР. Чиновна номенклатура там представляла собою окремий світ, який користувався всіма благами держави, і навіть вважав державу своєю прямою власністю. Це був замкнений на себе прошарок населення, який присвоїв собі право називатись елітою після того, як справжня еліта була або вислана, або знищена в таборах. А політичний - уже клас, а не прошарок, за самовизначенням Гройсмана - є плоть від плоті того Задзеркалля, він присвоїв собі звання еліти. І ні в яких гріхах він не кається, навпаки, він і далі продовжує цементувати свою безмежну владу, встановлюючи між собою і рештою народу України вже майновий і фінансовий бар'єри. Щоб ніхто навіть не пробував увійти в те Задзеркалля, а стояв перед ними, як перед новітніми панами.

Цим і відрізняється європейська еліта від пострадянської. Там еліта - це не "вищі", "багатші" чи "можновладніші", а "кращі". І Тимошенко, мабуть, першою з усіх політиків поставила це питання руба. Що звання "еліти" - це не приналежність до відповідного прошарку населення в силу народження, чи там, обсягу "наскирдованого", а тільки довга, наполеглива праця на благо народу і в інтересах народу, часто навіть власною свободою і кров'ю, дарує право так зватися.

Але це все - речі, які за великим рахунком, мали б прозвучати в урочистій промові президента. Причому не на параді, а на засіданні Верховної Ради, як це і належить бути. Адже Декларація Незалежності була проголошена не президентом, і не була дарована метрополією чи августейшою особою, а саме прийнята парламентом. Окреме питання, до речі, чому 24 серпня наша Верховна Рада не змогла зібратись на урочисте засідання. І задавати його треба саме до пропрезидентських фракцій - БПП і НФ, які складають більшість депутатського складу. Втім, вони і до цього частенько не могли зібрати достатньої кількості депутатів, аби досягти кворуму... На жаль, на 25-ту річницю український парламентаризм показав себе найслабшим за всю історію незалежності України, і найменш відповідним представницькій функції. Він перетворився на "річ в собі", яка чим далі, тим менше себе асоціює із країною, народ якої має представляти.

Тільки відповідає це не українській моделі державності, а російській - із майже всемогутнім президентом і парламентом як "не місцем для дискусій" і "скаженим принтером", який приймає закони тільки по команді. Ось для чого Тимошенко знадобилось нагадувати про давні традиції українського самоврядування. Це і є ключова різниця між "русскім міром" та українським світом, за який ми, власне, і боремось.

В цьому місці я й сам задався питанням: а чи взагалі пам'ятаємо ми, за що ведеться війна на Сході? Хіба за території? Може, за газоносні родовища? Може, за заводи і фабрики (які в більшості уже вивезені в Росію)? А це війна за те, ким бути і якими бути. Війна за те, щоб українці як нація перестали бути "населенням" і повернули собі не тільки право на політику, а й за те, щоб вони знову відчули той пасіонарний запал, який колись вивів їх на Майдани, а до того всю довжелезну історію України кликав їх на безупинні спроби відвоювати свою державність. Щоб Европа для них була не далекою Землею Обітуванною (якщо чесно - ненавиджу аналогію про 40 років Мойсея в пустелі, вона не тільки оскому набила, а й скидається на якусь форму національного мазохізму), а місцем, яке українці створювали разом з іншими націями, і зараз має посісти своє заслужене, відвойоване і давно уже оплачене за всіма найвищими рахунками місце. Не як бідна прохачка, якою нас повсякчас виставляють, а як рівна серед рівних.

Тільки так можна побудувати сильну державу, а не намагаючись перетворитись на постачальника найдешевшої робочої сили в світі чи на сировинно-допоміжну виробничу базу.

Але знову ж, все це українці мали б почути від очільника держави в парадній промові, однак так і не дочекались.

Натомість це сказала Юлія Тимошенко, лідер найменшої фракції в парламенті, в звичайному телевізійному ефірі. Послухайте її виступ самі, повністю. Він реально того вартий. А потім самі зробіть висновки, хоча на мій погляд - вони очевидні.

Вячеслав Ільченко